Позивач звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач зазначав, що його було звільнено у зв`язку зі скороченням чисельності працівників, відповідно до пункту першого статті 40 Кодексу законів про працю України.

Позивач, серед іншого, зазначав про те, що всупереч частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавцем не було запропоновано йому всіх наявних у штатному розписі вакантних посад, які він міг би зайняти, зокрема, і в новоутворених підрозділах, які відкривалися з огляду на зміни в штатному розписі.

Суд першої інстанції задовольнив позов, оскільки, на думку суду, звільнення позивача на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України було здійснено без дотриманням порядку, визначеного статтями 42, 43, 49-2, 252 КЗпП України.

Апеляційний суд дійшов протилежного висновку та зазначив, що позивач сам погодився на звільнення за пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України до спливу двомісячного строку, визначеного статтею 49-2 КЗпП України.

Так, судами було встановлено, що позивач був попереджений про наступне вивільнення, відмовився від запропонованої посади та до закінчення строку попередження подав заяву про скорочення цього строку і просив звільнити його у визначену ним дату.

Позивач оскаржив постанову апеляційного суду та покликався на те, що він не ініціював своє звільнення та не висловлював згоди на звільнення з роботи, а лише просив зменшити термін попередження про звільнення ініційоване роботодавцем.

Касаційний цивільний суд ВС не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги.

Суд зазначив, що згідно із статтею 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівнику іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі чи організації.

До закінчення двомісячного строку вказаного попередження звільнення працівника з ініціативи роботодавця не допускається.

Суд зауважив, що якщо сам працівник виявить бажання бути звільненим раніше, до закінчення строку попередження, роботодавець може здійснити звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у строк, про який просить працівник.

Колегія суддів відхилила доводи касаційної скарги про порушення роботодавцем вимог статей 42, 49-2 КЗпП України оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на роботодавця протягом усього строку попередження про вивільнення, а позивач, подавши відповідну заяву про скорочення такого строку, виявив свою волю на припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суд наголосив, що, звертаючись до роботодавця із заявою щодо скорочення строку попередження про звільнення, позивач мав зважати на правові наслідки подання такої заяви.

А судами не було встановлено обставин, які б підтверджували доводи позивача про те, що вказана заява написана ним внаслідок психологічного тиску з боку роботодавця (постанова від 08.07.2020 у справі № 569/17130/17).